0355521693
osvita_mon_otg@ukr.netНова книга роздумів відомого орудника і подвижника Дитячого Сокільства Романа Расевича має назву «Твердінь», бо це головна властивість українського духу, що народив Дитяче Сокільство, – незламного і непереможного. І якщо педагогіка попередніх часів, а це часи нищення всього українського періоду підросійської колонізації України, – чи не найбільше боялась «впливу вулиці», тобто вільної від тотального придушення свободи місцини, то Роман Расевич вже на початку книги повертає виховання до цього свого споконвічного лона плекання свободи людини, де живе, діє і цінує дитину у вільних місцинах життя громади Дитяче Сокільство.
Вулиці в українській традиції завжди ведуть до майданів, де кожна людина може постати перед очима іншої рідної людини віч-на-віч, а отже творити віче для спілкування на одному полі, бо спілкування передбачає наявність людей з одного поля – спільноти, спілки. Українські спільноти народжуються і живуть на власному полі незліченну кількість тисячоліть, які автор пошановує вже на перших книжкових сторінках – і Сокільську столицю –Монастириську, і з низьким поклоном до рідного села – Петрилів.
Українська твердінь втілюється в книзі у незмінній повазі до дитини, до людей, до української землі і до часу, який отримує тверде найменування – «Нові Сокільсько-Громадівські часи». Жодної розгубленості і непевності – Роман Расевич твердо напучує стояти на своєму і Дитяче Сокільство постане, бо сокільсько-громадівські часи настали не лише на Монастирищині: вся Україна твердо прямує до свого піднесення і розвою.
Як свого часу й видатні педагоги минулого, Роман Расевич з гумором звертається до нинішніх педакадеміків в особі Президента НАПН України: «А хто ж йому має це сказати, як не ми – носії цієї системи. Інша справа, що педагогіка перевертається при цьому з ніг на голову, той тут не біда – її просто треба перевернути, аби вона не ходила догори ногами, а рівно, стоячи, як люди ходять». Повернення до власної людської природи можливе лише спільно з власним народом та заради нього, чого не можна досягти запозиченнями у будь-яких інших народів світу, як це насаджується в Україні педакадемічними колонізаторами. «Твердінь» Романа Расевича твердо стоїть на сторожі українства.
Варто прислухатись до, здавалось би, простого, але далеко не очевидного для багатьох міркування відомого педагога про те, що «головним пріоритетом освіти є навчання, котрим, як щитом, й прикривається, відсуваючи на маргінеси виховання. Але ж його на завтра не відсунеш – щоденно воно здійснюється, бо маємо справу з дітьми, а це живий організм, з котрим треба працювати повсякчас – тут канікул не існує». Перерва у вихованні з цього погляду становить собою пожиттєвий ґандж, який неможливо виправити в подальшому і який залишається вадою людини, що її потім намагається зменшити чимала мережа тюрем та їх служителів. Ось чому, справедливо відзначає Роман Расевич, «Дитяче Сокільство як перспективний педагогічний проєкт якраз і заповнює ті прогалини, котрі існували в освіті із вихованням дітей та молоді».
Різновіковий сокільський гурт як з’єднувальна ланка між місцем мешкання дитини і школою зі старшокласником на чолі становить собою суть педагогічної технології «Дитяче Сокільство». Відзначимо, що вправляння в дорослості, якого набуває старшокласник так само важливе, як і відчуття захищеності і прикладу дорослішання для менших дітей. Це має особливе значення для родин, в яких татусі, а інколи й матері на фронті боронять Україну від російських загарбників і вбивць. Власна твердінь характеру, волі й духу виникає, випробовується і постає у якнайширшому різновіковому колі Сокільського гнізда, що є проєкцією майбутнього Громади.
Педагогічне кредо Романа Расевича, якому твердо можна і треба довіряти полягає у його простому твердженні, яке не повинно залишитись поза увагою педагогів: «дітям у всіх випадках таки можна довіряти». Я підтверджую цю перевірену у віках мудрість, що її висловлює автор книги. Довіра є основою Дитячого Сокільства, довіра є основою Громади, і довіра є основою Українського Суспільства. Довіра – це та твердінь, на якій тримається увесь Український світ на відміну від так званого «русского міра» підступності, обману і вбивств, від якого збройно захищає своє право на життя весь Український Народ.
Переживання дитиною життя у всіх її нинішніх виявах, відзначає Р.Расевич, потребує не вчорашньої, а нинішньої педагогіки. Для нинішнього життя не годяться рецепти його проживання, бо кожна дитина неповторна не тільки серед тих мільярдів людей, які живуть нині, але й серед усіх попередніх і майбутніх поколінь. Так само, як в людській популяції відсутні двійники геніїв, не повторюються й будь-які індивідуальні риси інших людей.
Шкільництво і шкідництво в оцінюванні Р.Расевичем розвитку виховних можливостей сучасної освіти йдуть поруч – подвижницьку працю для добра громади спиняє шалений опір так само, як це було в часи зусиль найвидатніших педагогів світу – Яна Амоса Коменського, Григорія Сковороди, Йоганна Песталоцці, Софії Русової, Григорія Ващенка, Василя Сухомлинського. Проте імена подвижників залишаються в людській пам’яті навіки, а імена й безчинства шкідників зникають у небутті, лишаючи після себе довічний осуд.
Суцільний мовчок, який порушує у книзі Р.Расевич, це нищення «чорною косою» останніх освітніх і культурних острівців українських сіл – їх малочисельних шкіл. Автор книги справедливо закликає: «Треба робити все від нас залежне, аби наповнити школу дітьми, а це – соціальний розвиток села та перспектива у ньому жити. А цифри, які нібито б’ють «у ціль», маємо сприймати як нашу біль і нікого не звинувачувати за це, чи «полювати» на такі школи. Може саме із цієї однієї дитини й почнеться поступ школи і села, котра залишилась єдиним їхнім оберегом. Це наша трагедія, а не пошук винних». Глибока людяність бринить у міркуваннях Романа Расевича, який бачить незмірно глибше будь-якої цифри. Визначний педагог бачить дитину в проєкції майбутнього українського села і збереженій завдяки цій дитині і цьому селу Україні.
Торкаючись питання спадкоємності, Р.Расевич стверджує, що Сокільська традиція успадкувала козацьку «аби разом жити, в парі йти із нею, бо це ті потуги, яким ще довго доведеться трудитись, аби вивести український нарід на рівну дорогу. Це – корені нашого родоводу». І це справді так, бо ширення Сокільського руху на чеських, словацьких, польських і українських теренах є свідченням нашої всеслов’янської спорідненості, до якої, як відомо, росіяни не належать. Саме ця спорідненість гуртує європейські народи у протидії російській антислов’янській воєнній агресії, яка за своєю сутністю є війною монголоїдів проти європеоїдів. Тому справедливим є поклик автора виховувати нашу молодь в русі Українського Сокільства, який має глибоку традицію української визвольної боротьби проти загарбників, єднає українців у цій боротьбі є іншими європейськими і насамперед – слов’янськими народами Європи.
Книжка «Твердінь» має тверду пам’ять на те, що 11 лютого 1992 року у Монастириську було відновлено діяльність Товариства «Сокіл». Це сприяло підготовленню й проведенню у м. Монастириська 19-20 травня 1993 року Першого Сокільського Здвиґу (Злету) відродженого товариства «Сокіл» в школах України. Учасникам було вручено першу книжку Р.Расевича «Товариство «Сокіл».
Оглядаючи пережиті десятиліття, автор відзначає, що Українське Сокільство – «це технологія не лише ХХІ, але й наступних століть – і не лише українська, а й європейська чи світова, бо будована не на примусі, а самоорганізації молоді. А загалом, моїх 50 років творення на ниві дитячо-молодіжного гуртування – це суцільна боротьба за своє. Як тоді, так і тепер».
Описуючи труднощі у становлення Дитячого Сокільства з висоти прожитих останніх трьох десятиліть, Роман Расевич називає дві інертні категорії педагогів – вихователів молоді: «Одним воно ще не дуже зрозуміле, адже нове – треба начитуватись нашого, а другим тому, що не до вподоби: чужинське їм ближче. Але так як твориться українська система виховання дітей та молоді, то й ці труднощі цілком подоланні. Скажемо лиш одне: альтернативи Українському Сокільству, як і Українському Козацтву в Україні немає, бо це освітні технології, які пройшли випробування часом і мають працювати в українській школі. Українське Сокільство за тридцять років свого існування пройшло історичний шлях боротьби і творення, але таки прийшло в Україну».
Безперечно, невихованість вихователів української молоді, як і їхня спорідненість з усім антиукраїнським та ворожість до українського – ключова проблема останніх десятиліть розвитку України, розв’язання якої лягає на плечі покоління нинішньої тридцятилітньої молоді, що є календарною ровесницею юридичного проголошення Незалежності України. Але крім юридичного статусу, Україна має стати українською не тільки за формою, але й за змістом і духом, твердінь якого витримала найжорстокіші випробування тисячоліть.
Тема дитячого гуртування, яку підносить для загальносуспільного усвідомлення Роман Расевич, має свою педагогічну історію. «Раніше гуртування було покласним, – відзначає педагог, – то й не могло бути успішним – діяв примус, а тепер – різновікове, організоване за місцем мешкання дітей та молоді, то його й слід впроваджувати. Діти при цьому опиняються в колі своїх старших друзів – живуть разом із доростаючою молоддю, котра уже має життєвий досвід і готова його зреалізувати. Якраз їй і виконувати зорганізуючі ролі, бо це для неї цілком посильні ролі».
Справедливість цього погляду, на наше переконання, полягає в тому, що жодне вільне для свого розвою суспільство, не обмежує власні можливості за критерієм календарного віку. Відкрите суспільство відкрите для людей будь-якого віку і діти мають право знайомитись із можливістю встановлювати взаємини не тільки на матеріалі казок про Вовчика-братика та Лисичку-сестричку, але й безпосередньо.
Дитяче Сокільство підносить дитячі можливості до взаємин у Понадшкіллі, тобто в тих вимірах, до яких саме й має готувати Шкільництво. А в Понадшкіллі мешкають і молодші і старші – діти і підлітки, юнки і юнаки, дорослі і зрілі, літні і поважні люди. До цього багатства людських взаємин закликає готувати кожну дитину Роман Расевич. Відтак сама собою зникає невластива Українській виховній культурі, бо штучно привнесена з російських реалій, проблема розриву поколінь, «батьків і дітей».
В Україні дитина є священним оберегом щастя кожної родини, яку ховають від загроз і небезпек – виховують, пестять і тому – випещують, люблять і тому – викохують. Не меншою, а часом і більшою є дитяча й молодеча взаємність до старших, адже тата і маму та усіх старших за віком родичів споконвіку молодші називали і називають на «Ви».
Через усю книгу Романа Расевича проходить думка про педагогіку взаємин, виховні технології відносин (стосунків), яким найскладніше, як виявилось, навчити педагогів, а педагогам – позбутись досконало опанованого ними менторства. Водночас перспективним виміром переходу до нових стосунків школи з дітьми і молоддю є їхня стійкість, а це та твердінь, що єднає долі нинішніх малюків на усе подальше життя, даючи тверду опору в друзях, товаришах, приятелях, знайомих, випробуваних у Сокільській взаємодії.
Стратегічна місія Дитячого Сокільства у державній молодіжній політиці України полягає у сприянні відновленню балансу державного та громадського. Проблему втраченого балансу педагог вбачає в тому, що довго порожнини у вихованні дітей та молоді не могли залишатись: «пустка є пустка – вона заповнюється, лиш не завжди своїм». Твердінь вихованості української молоді не має містити порожнин, не має заповнюватись не своїм, а чужим, – ось засадничі настанови автора книги.
Завершальний розділ книги «Думки, що просять діла» замість висновків подає влучні настанови для їх майбутнього втіленням читачами. Дуже конкретні напучування водночас підносять загальносуспільне й загальнодержавне значення Монастириської і Пустомитівської Сокільських Угод, а отже – це дороговказ до невичерпних майбутніх можливостей, які розкриває перед громадами Дитяче Сокільство.
Захист українського села, на піднесення життєздатності якого Роман Расевич надихає Сокільські гурти, поєднується автором у рівнозначущу формулу села-міста, адже кожне місто колись розпочиналося з оселення людей, а отже села. Відтак місто залишається мощеною місциною спільного мешкання людей, яка вже тепер і в майбутньому за цією прикметою навряд чи розрізнятиметься.
Об’єднуватиме людей не форма тротуарів, а вихованість мешканців, якій рівною мірою громаді села-міста служить Дитяче Сокільство. Можливо, в майбутньому введений Романом Расевичем термін Сокільської рівноваги «село-місто» писатиметься разом, але – це справа майбутнього.
Ми солідарні з автором у тому, що з Дитячим Сокільством повертається до нас рідна українська традиція, основою якої є виховання дітей у багатодітній родині, а твориться Дитяче Сокільство для того, щоб, як батьки та діди, сильними і здоровими виростали українські діти. Твердінь духу усіх поколінь українців, гартована змалку й ціложиттєво, така ж вічна, як і Україна
Сергій Болтівець, головний науковий співробітник Державного інституту сімейної та молодіжної політики України, професор, доктор психологічних наук
0355521693