0355521693
osvita_mon_otg@ukr.netЦе моя перша друкована стаття у цьому році, моєму році, коли із Божої помочі хотів би видертись до своєї вершини – свого Ліття. Але полишимо це – воно і так у Божих руках. А звернемось до теми дитинства та його чарівного світу. Та й тема це така, що кожного цікавить, адже якщо не своїх, то сестриних-братових дітей маємо, онуків чи правнуків. Тому вона не відштовхує, а лише притягує. Якось так виглядає, що ці рядочки, котрі строчу уже роками – про те саме. Направду, про те саме, бо вони про дітей. А якби були про те саме, то би не удостоївся можливості мати сім передмов до мого Сокільського Семикнижжя відомого українського вченого, професора Сергія Болтівця. Тому, а таки не про те саме. Як і кожен день змінюваний, так і наше життя є змінюваним, а значить – і життя дітей. Тому йти не услід за ними, а наввипередки, і сказати, і зробити, аби їхнє життя щодень ставало кращим. Здається, що їм можна нині зарадити, як вони усі, як не у тік-токах, то у телефонах на різні теми – відособлені від зовнішнього світу, що й достукатись до них трудно. А ми їм хочемо щось пропонувати. Вдамось до аналогій, на зразок із ходінням їхніх дідусів та бабусь із “вефами”, батьків – із гітарами, а тепер – тік-токи. Усе це минуще, а вічним залишається дитяче спілкування. Дитину від зовнішнього світу не відгородиш ні парканом, ні залізобетоном – вона все одно перелізе до своєї компанії – вуличної компанії, де її добре. Краще, як там, вона себе ніде не почуває. На неї там ніхто не давить, не вказує – вона там особистість. Але ж вулиця, окрім неформальних зустрічей, може бути перетворена на формально- керовану спільноту за нашою участю, про це теж роками пишемо, невидимо-керовану, і не під наглядом старшого, а собі рівного, обраного зі свого середовища – може дещо старшого за віком. А так би й здалось тут старшого, теж невидимого – не надзирача, а опосердкованого спостерігача, який при потребі підкаже й допоможе, а це вже учитель чи хтось із громади. А чом би і не бути таким формалізованим утворенням нині, коли вулиця стає щораз більше агресивнішою, що й не знаєш, куди дитина йде – вернеться, а чи ні. Та й вулична культура уже в державних документах прописана, котрою мали б займатись ми – усім суспільством, а безпосередньо – педагоги. А вони часами руками й ногами впираються, – лиш би не вони, бо то не їхнє. Але й до них це прийде, а до декого – й дійде. Тому, а таки що не кажіть, а чарівний світ дитинства і захоплює, і манить, аби з ним йти.
З ПОВАГОЮ, РОМАН РАСЕВИЧ,
засновник дитячого руху за відродження Українського Сокільства у шкільництві України, академік Української міжнародної академії оригінальних ідей, член Національної спілки журналістів України та Української асоціації письменників, “Будівничий України” (володар медалі ВУТ “Просвіта”).
©Роман Расевич,
01.01.2022 року
0355521693