СОКІЛЬСЬКІ РАМЕНА ДИТЯЧОГО ПОНАДШКІЛЛЯ

  Нова книга відомого українського педагога Романа Расевича закликає зацікавленого читача звернутись до основ понадшкільного виховання дитини, яка, крім сім’ї, має опановувати щоразу ширший світ людських взаємин. Опорами у цьому широкому людському світі, на переконання автора,  є «Сокільські рамена», які й визначили собою назву і зміст книги.  Опорами-раменами є виховна практика, що ґрунтується на дитячому співтоваришуванні.

  Виховання у товаришуванні, як стисло можна було б висловити обстоюваний Р. Расевичем педагогічний підхід, на якому тримається, немов на плечах, Дитяче Сокільство, здається дуже простим, але тільки на перший погляд. Бо його втіленням є державництво, а не лише громадський рух до втілення власних майбутніх можливостей. Відповідно і понадшкільно-довкіллєва  сфера охоплює легалізовану Законом України “Про основні засади молодіжної політики” вулицю, провулок  і  навіть куток теперішніх територіальних громад, з яких,  як бачимо нині,  виростає наймогутніша територіальна оборона соборних земель Української Держави. Виходячи з цієї державницької мети,  цілком  слушною  є  настанова  автора про те,  що «Дитяче Сокільство – це ніяка не добровільність, а скоріше обов’язковість, якою маємо йти».

    Глибокий педагогічний зміст покладено в обґрунтування наведеної важливої настанови, оскільки,  за влучним напучуванням Р. Расевича,   «насамперед  це стосується теперішніх громад, які у Дитячому Сокільстві якраз і мали би дістати надійні механізми роботи з дітьми на своїх територіях. Можливо й тут доведеться унормувати цю справу на державному рівні, хоч багато питань, пов’язаних із функціонуванням Дитячого Сокільства, можна вирішувати вже і зараз. А раз так, то й вирішуватись вони мають по-державному». Таким чином, в центрі виховної практики постає здатність до державотворення кожного українського громадянина, вихована і багатократно втілювана у різновіковому Сокільському гурті вже змалку, з якої підноситься справоздатність місцевої територіальної громади і могуть усієї нашої Української Держави.

      Взаємини між дітьми, – ось головний предмет педагогічної уваги Романа Расевича, адже саме з дитячих взаємин виростає велична будова майбутніх взаємин усіх громадян між собою у створеній ними державі: варто змінити взаємини і будова держави або зміцніє, або зруйнується ущент, неначе жодних взаємин і не було. Так, замість творення належних взаємин результативної взаємодії усіх поколінь, протягом останніх десятиліть, щоправда все рідше, лунали і залишались без відповіді марні волання до уявної патерналістської держави, яка насправді в діаді «батьки нації – громадяни-діти» не задумувалась, не створювалась і насправді ніколи не існувала. Ще одне масове хибне уявлення, виправленню якого сприяє ця книга, полягає в абстракції системи, яку треба змінювати, яку треба ламати, але яку майже ніхто не береться будувати. Йдеться, певна річ, про систему взаємин у державі, яку створюють самі ж громадяни. Давньогрецьке поняття  σύστημα – система в своїй основі позначає спільну тему, тобто спільну думку. Змінюючи думку, покращуючи її у взаєминах між людьми, ми покращуємо систему як спільну тему, спільну думку, як взаємини між людьми в громаді і держави, яка так само ґрунтується на системі – спільності думок її творців і захисників. Відтак, як справедливо стверджує Р. Расевич,  багатство стосунків між дітьми визначатиме рівень того життєвого досвіду, якого набуватиме дитина у соколиному ключі (гурті). Додамо – це багатство стане найбільшим багатством майбутньої держави як системи взаємин усіх її громадян.

  Педагогіка взаємин  – це цілісний підхід, який обстоює Роман Расевич на противагу подрібненню виховання на естетичне, фізичне, моральне та будь-яке інше у формі «словесної балаканини» в школі, замкнутої «на сім замків», яка  «не випускає зі своїх стін виховання на вулицю». Це насправді є спадком російського окупаційного періоду перебування України в колоніальному статусі частини колишнього СРСР, який рано чи пізно буде подолано. Але краще раніше, ніж пізніше,  – як до цього закликає автор.

 З неперевершено тонким гумором автор розкриває марноту формальних академій над живою педагогічною творчістю. Глибоке знання процесу і перебігу природовідповідного творення педагогічних цінностей дає авторові найвище моральне право до загальнодержавних узагальнень і справедливих, виходячи з інтересів загальносуспільного розвитку, оцінок: «Може й не зле, що подаємо голос із екзилу – маргінесу: менше знають – менше їх голова болить. Це погляд із висоти віку, а скільки мені – дізнайтесь у Президента НАПН – ми однолітки; лише він формальний академік, а я – неформальний. Але то не біда: скоро й він стане неформальним, бо у світі формальних академій не існує – усі неформальні. А його педакадемія, то лиш залишки учорашнього, які скоро минуться. У недавні часи ми теж не мали педакадемії – був лише УНДІП, школи котрого й сам пройшов. Але дамо собі спокій, все одно формальним не оберуть – там інші ставки, то й залишусь неформальним академіком й надалі, аби не лиш говорити, але й діяти: у світі лише так й роблять. Правда, не всі хочуть того чути: формальні вони, але то вже недовго. Відмітають, бо автократія і демократія – несумісні. Хоч давно пора відмести перше, аби постало друге. Та й формальна освіта, котра претендує лиш на першість – уже не перша, як і формальні академіки, котрі не перші. У світі перші лиш ті, що творять, а у нас ті, що видерлись на постаменти; а там – уже навічно: твориш, чи не твориш. З висоти моєї неформальної академії –  творимо».

   Варто взяти за основу ці мудрі напучування Р. Расевича, які становлять собою опору для подальшого розвитку освітньої системи України, вільної від отруйних залишків комуністичної формотворчості, що продовжує служити  придушенню національного самоусвідомлення і самоздійснення  підростаючих поколінь Української нації. 

  Фундаментальним є визначення автора про те, що «Україна стала громадівською державою, а це накладає на теперішні громади й відповідальність за долю дітей, якими вони й опікуються. Ми уже не кажемо, що від долі дітей громад, залежить й сама доля громад». При цьому «школа як була замкнена у своїх власних стінах, так і залишилась, хоч реалії такі, що на виховання дітей впливає тепер і вулиця, і місце мешкання дітей, де й громади мали би докластись». Як бачимо, невідповідність  цілей і масштабу невпинного розвитку  України як громадівської держави до  фактичному стану розвиненості педагогічної теорії та виховної практики  покликана усунути й заповнити запропонована увазі зацікавлених читачів ця книга.

  Роман Расевич – єдиний в нашій країні педагог, який ставить у цій книзі багатозначне питання: «Чого добре нас навчила учорашня система виховання, то виховання за програмами та стратегіями?» Справді, за інерцією комуністичної педагогіки, гасла якої запроваджувались її вождями згоди донизу, так і продовжує нидіти нинішня українська школа. Залишилась без уваги засторога видатного українського педагога, першого міністра освіти України в Уряді УНР 1917 – 1918 р. Івана Стешенка про те, що українською школою не можна правити грізними веліннями згори, а лише в інтересах громади, заради якої школа виховує її громадян. І ось знову в педагогічних денниках Р. Расевича ця ідея оживає і втілюється з новою силою. Це, зокрема, і питання про те, що аж ніяк не може бути передбачено жодною нав’язаною згори  програмою і стратегією:  з якими людьми зустрінеться дитина в житті поза школою, причому різного віку –  і чи завжди із однолітками? Відповідаючи  на  це  питання,  педагог відзначає, що з однолітками дитина живе у школі, класі, а решту життя  проживає у різновіковому оточенні, взаєминам у якому і треба навчати дітей. Відзначимо й ми ту обставину, що серед мільярдів людей, які населяють нашу планету, немає двох цілком однакових особин, а отже вчитись різноманіттю взаємин кожній дитині доведеться ціложиттєво.

   Крім цього, якими програмами і стратегіями можливо передбачити змінюваність непрогнозованого і непередбачуваного довколишнього світу?  Саме до такого життя закликає Р. Расевич готувати дитину у нинішній час, і саме таких принципів співіснування дитини та довколишнього світу дотримується Дитяче Сокільство. Замість планів і програм педагог наводить «Десять порад науки життя у Дитячому Сокільстві», адресованих як для дітей, так і педагогів та громад, які цю справу організовують. Першою порадою є настанова «завжди пам’ятати, що твоя Батьківщина – Україна, тримай високо її ім’я», а головна увага приділена дотриманню найвищих моральних взірців честі, працьовитості, згуртованості, уважності у взаєминах, турботи про менших і поваги до старших, чесності.

    Жанр щоденникових записів, обраний Р. Расевичем, поєднує педагогічні роздуми, дискусії і обговорення на сторінках соціальної мережі «Фейсбук», вірші, присвячені Дитячому Сокільству, освіті, Україні. У рамках кожного пережитого дня, відображеного автором у книзі, немає монотонії – це різноманіття приводів до зачину думки. «Пишу, бо не можу не писати,  –  відзначає Роман Расевич. – Пишу те, що болить, що можна виправити і поправити, а поправляти направду маємо що». Цим самим автор вбачає довершеність не в написаному, а в зробленому й саме до такої живої дії спонукає кожного читача. Сокільська опора розвою майбутньої могуті Української Держави  є тими символічними раменами кожного, які тримають небесну баню нашого майбутнього подібно до  давньогрецького міфічного титана Атланта, що  мусить вічно підтримувати небосхил: «А Україні так потрібне наше плече, якраз у війну найбільше його треба, аби завтра було легше постати», – зазначає педагог.

   Роман Расевич принципово ставить питання  про зміну освітньої політики взагалі на користь дитини, коли педагогіка відносин виступить на перше місце і якраз таку функцію виконує Дитяче  Сокільство,  яке водночас  і є педагогікою громади. Окреслення предметного обширу педагогіки громади автор здійснює так: «Ця нова сентенція, яка повноправно входить в обіг, хоч і появилась недавно, бо умов для її існування не було, займе своє вагоме місце ув педагогіці освіти, і творена вона не людьми зі сторони, а освітянами, які доклались до її народження, адже направду, громади, що постали, мали би мати й свою педагогіку. Їм не лише дороги мостити, а й людей виховувати». Справді, якщо Антон Макаренко використовував колектив як найголовнішу форму виховної роботи, а як відомо, колективи є штучним утворенням волею керівних осіб для певних, здебільшого виробничих потреб, то громада є природовідповідним утворенням – осередком самоздійснення народу в місцинах власної родової пам’яті, і педагогіка громади Романа Расевича містить у собі нескінченність можливостей у втіленні як найкращих ґенетичних задатків попередніх поколінь, так і їх сучасного та майбутнього розквіту.

       Теперішня  педагогіка  громад,  як влучно означує  її автор, уже у громадах: «народжується нова українська педагогіка, яка відмінна від учорашньої радянської – менторської. А ця буде, уже є, педагогікою відносин, будованої на нових українських педагогічних засадах». Безперечно, такий підхід набагато ширший за явище створених владними особами колективів і втілюється  «усюди, де живуть діти, а не лише у актовому залі чи класі, як це раніше було. Нова педагогіка передбачена як для школи, так і для понадшкілля». Замість вікового розподілу на штучно утворені класи коли діти будь-якого віку гуртуються у сокільські гурти (ключі) за місцем свого природного мешкання, яке, на наш погляд, цілком можна назвати рідним – у рідній хаті, в рідній місцевості, у рідній країні. «Постала Україна громад, котра й нового виховання потребує», – слушно узагальнює  Роман Расевич.

  Спонукою єднання пронизане педагогічне напучування відомого педагога і молодіжного орудника  нинішнім новоутвореним громадам: «А тепер громади мали би стиснути все в один кулак, і по своїх можливостях пропонувати дітям те, що зможуть, а діти – захочуть. А коли таке було?! Тому перешивати ніхто нікого не збирається на свій лад. Маєте козацтво – тримайтесь його. Ми маємо сокільство – його будемо триматись. Пластуни будуть робити свою роботу. Ось так триєдино: і Соколи, і Січі, і Пластуни й будемо діяти –  з любов’ю до дітей». Бережне ставлення Р. Расевича до виховних традицій нашого народу – це водночас і глибока повага до невтомної виховної праці багатьох поколінь талановитих українських педагогів, які творили, плекали й відродили могутні джерела життєздатності Української нації. Відтак, зазначає Р. Расевич,  принцип: “І Соколи, і Січі, і Пластуни” має працювати у державі як триєдиний виховний Тризуб».

  Афористичні вислови книги варті того, щоб стати спонуками до дій: «Начинені учорашніми вертикалями, й надалі чекаємо, що все до нас має прийти зверху. А ми навіть не зчулись, що надворі уже цілком інакша погода: ми стали Україною громад, що лише й належить скористатись прийнятим Законом. Адже наступив час горизонталей: ніхто за нас це робити не буде, та й розробляти відповідних механізмів такої роботи ніхто не буде. Самі й маємо братись за цю справу». Як бачимо, «учорашні вертикалі», «Україна громад», «час горизонталей» – це неповторні педагогічні метафори, що спонукають до дії, вчинку і ціложиттєвого самоздійснення.

  У денниковому записі «А дараби пливли та пливли Дністром» розкриваються власні  дитячі спогади про ранні ранки, якими на татових плечах навідувався  маленький Роман на Дністер – дужі татові плечі коваля з діда-прадіда стали витривалою життєвою опорою, яка й дала назву цій книзі.

  Завершальний розділ книги «Думки, що просять діла» та післямова «Європейські засяги Дитячого Сокільства»  сповнені добрих порад, надійних педагогічних напучувань та ціложиттєвих спостережень, проникнутих і ласкавим гумором, і ледь вловимою іронією. Ці думки – і дуже конкретні, і часто неосяжні, поетичні і прозові, адресовані конкретним особам і усім водночас. Але всі вони проникнуті турботою про щасливе майбуття кожної дитини, рідного краю, Української Держави.

    «Європейські засяги Дитячого Сокільства» засвідчують визволення з колоніальних азійських «уз дружби», що утримували наш народ століттями,  і  розвій Дитячого Сокільства, що утверджує належність власної  української ідентичності до європейської родини вільних народів.

    Книга Романа Расевича спонукає до неспинного руху думки, поєднує буденне з вічним і закликає до побудови з раннього дитинства  тих людських взаємин, які захистять і збережуть на усю безмір майбуття весь багатостраждальний Український народ нездоланною могуттю створеної на цих  взаєминах Української Держави.

                                                                     Сергій БОЛТІВЕЦЬ,

                                                        головний науковий співробітник

                                                Державного інституту сімейної та молодіжної

                                                          політики України, професор,

                                                              доктор психологічних наук

ЦІЛОЖИТТЄВИЙ  ЧОВЕН   СОКІЛЬСЬКОГО

ПРЯМУВАННЯ

   Книга «Човен» відомого молодіжного орудника Романа Расевича – це поетичне  осягнення Українського Дитячого Сокільства,  що полягає у ціложиттєвому втіленні дитячих мрій, які стають дійсністю, набуваючи   форму  незвичайного – поетичного  слова. Поетичне слово вживається  автором  якнайближче для живого спілкування молодіжних орудників з дітьми, а отже його ритми служать  імпульсам усного розмовного порозуміння.

  Вірш Івана Франка «Човен», обраний епіграфом книги, визначає і назву поетичної  збірки Р. Расевича, і ціложиттєве прямування її автора, яке цілковито відповідає Франковим настановам уже майже півторастолітньої давнини уособленому Човнові: «Вік борись, плисти не кинь!» і поетично втіленій приказці: «Та ніде той не дійде, Хто не має цілі. Човне, як пливеш, то знай же, де!» Свою ціль Роман Расевич окреслює в перших же рядках авторської передмови: «А Дитяче Сокільство й далі доводиться будувати: на цей раз: поетично – пісенне». Такою є мета ціложиттєвого Сокільського прямування Р. Расевича, човен якого повниться і педагогічними розмірковуваннями, і бесідами, і сентенціями, і есеями, і приповідками, і поезіями – безмежжям жанрової різноманітності у вираженні головного, яким є розвій самоорганізації дитячого і молодіжного руху «Сокіл» як пропедевтичного образу майбутнього орудного розквіту Українського суспільства і Української держави. І це – не віддалена в часі, а навпаки – сьогочасна мета, адже діти і молодь, що є ровесниками Української Незалежності, вже стають до стерна корабля нашої Держави, як, відзначає Р. Расевич, «Володимир Сапа, він же очільник освіти Монастирищини, що на Тернопіллі».

     Найперший вірш збірки «Про наш човен» називає  мету постання України Сокільством, неминучим шляхом до якого є «Україна, що з ворогом б’ється» і яку «уже тут не здадуть». Пряма вказівка у  вірші на заперечення зрадництва, здачі України, через які Український народ неодноразово втрачав свою Незалежність і розплачувався десятками мільйонів закатованих, розстріляних і замордованих голодоморами людей, засвідчує важливу педагогічну місію Українського Дитячого Сокільства, яке спільним зростанням з раннього дитинства робить неможливим здавання одне одного ворогові.

   Виховання дорослих, за справедливим переконанням Р. Расевича, розпочинається, як часто думають державні службовці, не з дитсадка,  а найчастіше – з державної служби,  яка  далеко не завжди є еквівалентною  служінню Державі, що є Українською за своїм призначенням і метою власного існування. Тому ціложиттєве виховання не має, подібно до Сокільського гуртування,  ні свого початку, ні закінчення, а наслідки державної невихованості автор яскраво  розкриває у вірші «Найсвіжіша з новин», де початок і кінець приходу і відходу державного службовця на посаду і з посади є єдиною з найсвіжіших новин функціонування державної влади: «Так підуть, і не збувшись, залишаються просто: “нетреба”».

    Справді,  даремне перебування державних службовців  за масивними дверима, замкненими від свого народу на десятки замків, звідки чується лише грізний крик заборон, є повним антиподом Сокільського виховання людини і  дійового втілення її вихованості. Забуття цих осіб є поетичним вироком автора:

                                  «Дивина із дивин, –

                                  дивиною й надалі їй бути.

                                  Найсвіжіша з новин, –

                                  а їх треба чимшвидше забути»

                                   («Найсвіжіша з новин»)

  «Стали камінними» – вірш, який розкриває наслідки цієї недолугості і водночас – віру у всепереможність народного розуму та  невичерпність людських можливостей:

                          «То навіщо ж шкодять

                            рідному народу,

                           Люди ж бо відродять

                            славу свого роду»

                             («Стали камінними»)

   Недолугість знищується іронією у поезії «Нездалі», що містить важливе авторське напучування: «Як будем такими й надалі: то й станемо також нездалі». Об’єктивність автора полягає у справедливій оцінці здобутків сучасників:

                         «Як подивишся на нарід,

                         на свою країну –

                         Не такі уже й “моголи”

                         будують Вкраїну»

                           («Суголосне»)

   Однак поряд з народними зусиллями стоїть жовтий дим, сутність якого викрита в однойменній поезії:

                         «Повсідались на “крісельця”,

                          як могли –

                          Хоч би якось рідній Неньці

                          Помогли»

                          («Жовтий дим»)

   Подібно до Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Б. Грінченка, І. Огієнка і багатьох інших українських правдолюбів  у вірші «Ми точно цього не чекали» Р. Расевич розкриває егоїстичну  бездушність особи, для якої влада над людиною є цінністю, вищою за цю людину: «Ми точно цього не чекали, Щоб так свої нас мордували». У зв’язку з цим природним є піднесення питання про людську честь у поезії «А не так – в «маестри»:

                         «Не кожному так вдається –

                         хто живе по честі,

                         Чи то може честь не в моді,

                          а лиш так  здається»

   Вічні питання і вічні відповіді на них оживають в поезії Р. Расевича усією багатобарвністю життєвих ситуацій, за якими «нарід добре стежить» («Запалає ватра»), «наступить завтра кращий день»( «Таки знайдуться добрі люди»). Водночас відродження Дитячого Сокільства і творення його в сучасних формах  майбутнього Понадшкілля  є провідним спрямуванням поетичного Човна  автора: «Що для них Соколи, нащо про них дбати. Голі стали школи без мами і тата («А казали: “міфи”, як зади лизали»), «Сокільство у школах, кругом й доокола. Розквітне, бо хоче того»( «Таких – не шкодують»), «Люди мого краю хай не забувають, Що Сокільство в школах – таки наша суть» («Люди мого краю»), «Сокільським є дитяче товариство» («Соколові»).

   Наскрізним мотивом поетичної книги є докори усім, хто не тільки не долучився до відродження Українського Дитячого Сокільства, але й свідомо чинив перешкоди його постанню в школах рідної авторові Монастирищини: «Усе людям – розказали. Як Сокільство – виганяли» («Із форматом розібрались»), «Отакої заспівали… І “Соколів” – занедбали» («Циклограми, цикловірші»), «Сокільські єзуїти, від вас же плачуть діти, що вигнали Сокільство із рідного двора» («Сокільські єзуїти»»).  На противагу байдужості, нехтуванню можливостями дитячого орудницького зростання, а дуже часто й прямим заборонам Дитячого Сокільського Руху Р. Расевич своїм поетичним словом спонукає до відродження національної пам’яті:

                            «О, рідний краю, пам’ятай –

                             чиїх батьків ми рідні  діти.

                             Тож пам’ятай і добре знай:

                              своїм ми маємо говіти».

                          («Лише своїм маємо говіти»)

 З тонкою самоіронією пише Р. Расевич про свої поетичні зусилля, до яких його спонукало життєве покликання:

                            «Голос волі, голос долі

                             Задвигтів, і – гримнув враз.

                             А тим часом я поволі

                             Рушив  Словом на Парнас ».

Як бачимо, поетичні знахідки автора, завдяки пробудженню його «голосу долі», не тільки надихають неповторністю віршованих осяянь, але й служать гарним взірцем для вчинку перевтілення кожного українського читача в українського поета. Можливо, хтось, оглядаючись на греків, подумає, що Парнас не у нас і, більше того, лише до наближених до Аполлона? І тому ми, захоплюючись поетичним вчинком Р. Расевича, твердо оголосимо голос долі нашої Української нації, що має бути втілений усіма – як нинішнім Сокільським, Пластовим, Січовим,  так прийдешніми поколіннями українців: ми зобов’язані словом, пензлем, голосом й усім своїм єством відтворювати  пам’ять, надії і майбутнє життя тих і за тих, хто не зміг дожити до нинішнього і майбутнього, кого закатували, заморили голодом, розстріляли кулями, спалили ракетами і снарядами. Жоден народ світу не зазнав настільки масштабних винищень. Ми зобов’язані говорити зі світом і за тих, хто вже ніколи не зможе втілити свою волю і свою долю у власне життєве призначення – а це та більша частина нашого народу, яка поклала свої життя і у якої її життя було підступно забрано загарбниками України всіх століть, епох і періодів. Таким є ціложиттєво призначення кожного українця – говорити за того, кого не стало, бо інакше нікому буде сказати за того, хто нині живе.

   Це святе українське призначення сповна реалізує Роман Расевич і педагогічними роздумами-есеями, і прозою, а нині – і поетичним словом, яке голубить нинішніх Соколят для їхніх майбутніх творчих злетів. Так, жартуючи про давньогрецький міфічний Парнас, насправді покликає молодь до творення Батьківщини, в якій співочою є не тільки людина, не тільки птахи, але й рідна Говерла:

                     «Щоб вічно жила і не вмерла,

                       бо рід вкраїнський того хоче.

                      Так заспіває  і  Говерла

                       ще й зяблик пісню заторкоче»

                      («На конструктиві-позитиві»)

 Отже, не грецький Парнас, а українська Говерла, не тільки соколи, але й зяблики, не тільки розмовне, але й поетичне слово,  – такою є амплітуда розкрилля Тата-Сокола, яким постає у зібранні поезій молодіжний орудник Роман Расевич.

   Ідея Сокільського розвою у вустах Тата-Сокола втілює у собі всенародне прагнення і тому набуває властивостей піднесеного напучування:

                    «Гей, до кола, разом до Соколів!

                      Гей, до праці, що чекає всюди.

                      Нас чекає вже сокільське поле.

                      І про це нас просять наші люди»

                              («Гей, до кола»)

  Свідченням цієї глибинної народності є збереження у поетичних рядках  лексем, які можуть бути сприйняті й зрозумілі лише дітям рідної для них місцини. Інші можуть лише здогадуватись про те, що позначає дитяча мова, зрозуміла дорослим, які були в цьому краї дітьми. Цією дитячою таємничістю позначені назви, вжиті у вірші «А Петрилів над Дністром або про Петрилівські «кути»: «Забиччя» і «Гора», «Пісок» і  “Пастівник”,  «Охаба» і “Ріпники”, “Майзлі» і «Клин», «Трісьинка» і «Зарінка». Багатство дитячих значень зміцнює спорідненість усіх Соколів, які полетіли  звідси по світу, але не забули дитячі справи, позначені згаданими неповторними іменами:

                       «Ми усі – одна родина,

                         наша славна Україна»

       («А Петрилів над Дністром або про Петрилівські «кути»)

   Таємна дитяча мова об’єднує дітей не лише в дитинстві, але й потім – у дорослому віці ціложиттєво, створюючи можливості для поповнення лексичного складу сучасної української літературної мови шляхом «розсекречування» лексичних значень в літературі, поезії, публіцистиці, спогадах, як це робить Роман Расевич у поетичній збірці «Човен».

  Поетичним маніфестом Дитячого Сокільства є вірш « Я і ти», присвячений Соколам – героям Небесної Сотні, які полягли за Україну. Дитячі джерела самопосвяти Україні становлять собою основу Сокільського руху:

                   «Бо ті, що звідали

                    СОКІЛЬСТВА,

                    І стали на безсмертний

                    пост

                    Подарували нам

                    СУСПІЛЬСТВО –

                    Майбутнього надійний

                    наш форпост»

                        («Я і ти»)

  Як видно з цього поетичного маніфесту, метафора Сокільства позначає майбутнє суспільство, основи якого утворюються на спільному полі дитячих взаємин у втіленні настанов мами і тата.

  Ціложиттєвий човен Романа Расевича має непомильне Сокільське прямування. У поєднанні з педагогічним напучуванням цей човен є взірцем відданості важливій справі розвитку  українського суспільства, яка розпочинається  з  найпершого  дитячого прийняття Сокільства  як образу свого діяльного  майбутнього:

                  «Не відцураюсь, справді

                   не цураюсь:

                   Його, як можу, нині

                   бережу.

                   Не помиляюсь, знаю,

                   і не каюсь,

                   Бо рідному Сокільству

                   я служу»

                 («Не відцураюсь…»)

 Поетична  збірка  Романа Расевича «Човен» продовжує публіцистичні розмови автора з читачами і його педагогічні розмірковування у численних прозових текстах, дописах, сентенціях і діалогах. Поетичне слово автора, неначе човен у передбуряну погоду, виринає з прозових плес віршованими рядками і повертається до них, щоб потім знову піднестись у височінь новими римами і літературними тропами. Всі вони знаходитимуть своїх маленьких, середульших, старшеньких і дорослих читачів та поціновувачів насамперед – спільними справами піднесення Українського Дитячого Сокільського Руху, призначенням якого, як і ціложиттєвого човна Романа Расевича, є життєвий розвій  вільної  Соборної  Самостійної  Української  Держави.

Сергій БОЛТІВЕЦЬ,

головний науковий співробітник

Державного інституту сімейної та молодіжної

політики України, професор, доктор

психологічних наук