Якщо комусь зі шкідників заманулось сказати щось зле про Дитяче Сокільство, хоч й поодиноко їх уже ходить поміж монастириського люду, то скажемо їм прилюдно і на всю Україну – самі стали міфом, якому недовго залишилось жити. Залишилось їх як кіт наплакав, а колотять світом нормально: і це називається освіта. Одні повмирали, а інші – канули у небуття, як їх і не було на цьому світі, а цих не інакше чекає: Дитячому Сокільству наробили стільки лиха, що Монастирищина ніяк не оговтається від того – легше на новому місці збудувати, ніж виважувати прогнилі підвалини учорашнього, за яким горою стали. Та ми не покидаємо свого – Сокільська ж столиця! То й нарозповідались ми уже людям, що й на чимало сокільських повістей потягнуло, що тут і до чого, і якої педагогіки нам нині треба. Добре, що хоч Професор Сергій Болтівець став поряд, є з ким розрадити душу. Одні тішаться нашим написаним, а інші – мало не здуріють, аби не дай боже не зрушити старе, до котрого присмоктались як ті п”явки і смокчуть кров з українського тіла. Думали, що знищили Дитяче Сокільство, а тут на тобі: Монастирищина його півтора року як відновила: та дивись-но, без їхнього дозволу. Якби не тоті пальчики з-під стола, то давно б було Дитяче Сокільство на Монастирищині в школах, а так, допоки їх віка його тут треба чекати: лише геть, і не інакше. А трудилось же Дитяче Сокільство цілих чверть століття, хоч відписувались о-ні (їхні листи маємо на руках, що будуть слугувати ще доказами), що тут його ніколи не існувало, так жаба їх смертельно давила. Та Дитяче Сокільство йшло своїм шляхом: кристалізувалось і вигранювалось, що й їх перетворило на суцільну мілизну, з котрої мало й візьмеш. Але якби то не тоті крісельця, які треба чимскоріш зрушити! Та кращі часи й для Дитячого Сокільства тут ще настануть: коли як одних, так і других буде названо тими іменами, яких заслужили: Україна це уже робить. А ми кажемо, чи є воно на Пустомитівщині, як Монастирищину за приклад взяли?! А що їм до того – головне власні амбіції задовольнити і схилити на свій бік більше директорів шкіл, а ті, як послушні овечки – підтримують, бо мають страх – лише на тому й будується їхнє перебування у крісельцях. А про те, що начальник Управління освіти підписав Сокільську Угоду із ДІСМПУ, то для них мало важить – самостійні, чи може з ними не погодили?! Але то нічого, і він набирає, що не день, то більшої ваги, ще скаже, кому треба, де раки зимують. Та й директорам непослушним, мало їм його жестів за Дитяче Сокільство – давно переступили межу, що пора повідпочивати. І якщо наша “Твердінь”, шістнадцята за рахунком, зосередилась на історичних Сокільських Угодах, що й про Володимира Сапу у цій книжці є багато – про нашого славного українського лідера освіти Монастирищини, ровесника Української Незалежності, який далеко бачить, що переступив поріг неможливого – лиш би постало тут Дитяче Сокільство; знав, що буде нелегко – поновив його роботу на Монастирищині після років руїни, а стояло воно тут добрих п”ять років після чвертьстолітнього розкошування на освітній ниві Тернопілля – ще й пустомичанам показав дорогу куди йти, підписавши Сокільську Угоду на його впровадження із Державним Інститутом сімейної та молодіжної політики України. Навіть знав, що будуть підставляти ногу у близькому оточенні, так собі багато дозволяли – лиш би не Дитяче Сокільство, хоч винуватці того всього всілись ще трохи вище. Та Володимир Миколайович на них не зважав, запоручився моїм модеруванням Дитячого Сокільства, на більше і не мічу, бо теж є підписантом Сокільських Угод у двох громадах як автор сокільської технології, з якою можна виходити й на європейський ринок – він представив свій сайт для такої справи, що й сміливо можемо послуговуватись його сторінками. В такий спосіб ми уже опублікували матеріалів, що на добру книжку тягне – лиш бери і використовуй уся Україно. А повільно чи швидко ми йдемо на цьому шляху, то вже історія дасть відповідь – здалека краще видно. Як у воду дивився Володимир Миколайович, коли говорив, що ми це зробимо – лиш не так швидко. А пустомитівчани напевно думають: то де той монастириський приклад?! Тому й розповідаємо про цей досвід, яким він є нині, бо учора, цей чвертьстолітній, ніхто не викреслить із української історії: він у наших книжках та душах багатьох поколінь українців, які пройшли чере Дитяче Сокільство. А про те, що відродимо на Монастирищині, як і народимо в Україні, то вже й сумнівів нема: цей досвід повноцінно живе і трудиться. Є у “Твердіні”, зрештою, раджу прочитати передмову Професора до неї на сторінках Інтернету, і про пустомитівчан: Надію Когут, Юрія Яремка та Андрія Лозинського, які стали поряд із монастирищанами, теж підписанти Сокільської Угоди із ДІСМПУ за прикладом монастирищан, аби творити нове: мужні та працьовиті освітяни, кожен із них – зі своїми ролями: начальника відділу освіти, директора ДЮСШ “Юність”, тренера ДЮСШ. Тому й пишемо сокільські повісті із дійовими особами та виконавцями, котрі живим голосом ратують за Дитяче Сокільство. А в оголошеній сімнадцятій, котру уже пишемо, мало би бути теж нове: продовження розповідей про Дитяче Сокільсто та його можливості для виховання дітей та молоді України. Звичайно, що й Державному інституту сімейної та молодіжної політики України варто було б тут зайняти більш принципову позицію – ближче приглянутись до монастириського шкідництва, а може й підказати, кому треба, звідки ноги ростуть. Та й про кримінал хай би не забували, бо багато чого із їхнього і на нього тягне. Бо наше звернення до голови громади, як видно, то замало. Але навіть так як тепер йде, то самраз – ніхто не сховається за чиїмись плечима: все як є порозповідаємо. А багатьом радимо пробудитись від сну, якщо хочемо добра українській освіті, начитатись нашого, що на ціле Сокільське Дванадцятикнижжя тягне, причому, уже близько десятка наших книжок випущено із передмовами Професора Сергія Болтівця, теж підписанта Сокільських Угод від імені ДІСМП України, то може й самі стануть на цю ж стезю. А так розкошують безнаказанно, ще й іншим не дають спокою, аби тут не постало Дитяче Сокільство. Війна закінчиться, а Україна буде мати готове, яке напрацьовується за участю монастириської та пустомитівської освіти, як і людей, що разом з нами його й творять в Україні – і навіть не десятками, а сотнями працюють з нами, аби Дитяче Сокільство постало – що не день, то вигранюємо його. Якщо Монастирищина докладеться, хоч наразі тут трудна справа, занадто багато спротиву, а Пустомитівщина свого прилучить, то напрацюємо досвід, якому ціни немає.
З ПОВАГОЮ, РОМАН РАСЕВИЧ,
автор педагогічної технології “Дитяче Сокільство”, дійсний член (академік) Української міжнародної академії оригінальних ідей (УМАОІ).
15 листопада 2022 року.